Дмитрий Оносовский

старший юрист

15.05.2020

Особливості трудових відносин в медичній сфері

Пандемія коронавірусу COVID-19 знову привернула увагу суспільства і держави до медичної галузі, вдаривши по її слабких місцях. Найголовнішим елементом цієї сфери є медичний персонал. Робота медичних працівників у закладах охорони здоров’я регулюється, здебільшого, тими самими законодавчими актами, що і в інших галузях економіки. Однак через специфіку діяльності трудові відносини у медичній сфері мають низку особливостей, які будуть розглянути у цьому матеріалі.

 

Прийняття на роботу

Прийняття медичного працівника на роботу оформлюється укладенням трудового договору за загальними нормами КЗпП України. Із особливостей доцільно звернути увагу на кілька нюансів.

Так, окрім копій дипломів про вищу медичну освіту, лікарі мають надати роботодавцеві копію посвідчення про присвоєння звання лікаря-спеціаліста з певної лікарської спеціальності, а також копію сертифікату про присвоєння певної категорії по відповідним спеціальностям. Справа в тому, що перші 5 років своєї самостійної кар’єри (після закінчення інтернатури), лікарі мають звання лікаря-спеціаліста з певної спеціальності, яких, наразі, відповідно до наказу МОЗ України № 446 від 22.02.2019р. (далі – Наказ 446) аж 124. Серед них є і такі рідкісні, як «геріатрія», «радіонуклідна діагностика» та «авіаційна та космічна медицина». Таким чином, після проходження інтернатури лікар отримує звання лікаря-педіатра або лікаря-хірурга та т.ін. Але на цьому його шлях не закінчується.

Через 5 років лікар має пройти атестацію на предмет отримання кваліфікаційної категорії. Ці категорії присвоюються, здебільшого, у такому порядку: друга, перша, вища. Після присвоєння нової категорії або підтвердження існуючої, лікарю видається сертифікат, який діє 5 років. Таким чином лікар-хірург стає лікарем-хірургом другої, першої або вищої категорії.

Саме діючі сертифікати та посвідчення є документами, що підтверджують професію лікаря і їх копії мають надаватись роботодавцеві разом із копією диплому.

Варто зауважити, що відповідно до Порядку проведення атестації лікарів, затвердженого Наказом 446, якщо особа не працювала за відповідною спеціальністю протягом трьох років підряд або своєчасно не пройшла атестацію, то така особа не має права займатися наданням медичної допомоги.

Роботодавцю ж, перед прийняттям лікаря, необхідно перевірити його документи на предмет терміну їх дії, а трудову книжку – не відсутність 3-річної перерви у роботі.

По-друге, кожний медичний працівник перед під час прийняття на роботу підлягає проходженню обов’язковому попередньому медичному оглядові. Такі медичні огляди на побутовому рівні називають «профоглядами», тобто медичним оглядами на придатність до роботи на певній посаді. Варто зауважити, що такі огляди регулюються двома нормативними документами: основним є наказ МОЗ України № 246 від 21.05.2007р. «Про затвердження Порядку проведення медичних оглядів працівників певних категорій»; у деяких випадах його доповнює наказ МОЗ № 280 від 23.07.2002р. «Щодо організації проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів працівників окремих професій, виробництв і організацій, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення і може призвести до поширення інфекційних хвороб», за результатами якого видається медична книжка. В залежності від умов праці, атестації робочого місця, шкідливих факторів, медичні працівники мають пройти або обов’язковий медичний огляд за «загальним» порядком, згідно наказу МОЗ України № 246, або за «спеціальним» наказом МОЗ України № 280.Варто зауважити, що відповідно до положень цих наказів, такі обов’язкові попередні медичні огляди має забезпечувати роботодавець, однак на практиці попередні медичні огляди працівники проходять самостійно. Трудовий контракт як особлива форма закріплення трудових відносин, відповідно до ст. 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» застосовується виключно для керівників державних або комунальних закладів охорони здоров’я. А відповідно до ст. 21 КЗпП України, сфера застосування контракту визначається законами України. Тому його укладення з іншими медичними працівниками неможливе.

Що ж до інших способів оформлення відносин з медичними працівниками, зокрема щодо договорів цивільно-правового характеру, то їх застосування прямо заборонено Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з медичної практики, затвердженими постановою КМ України № 285 від 02.03.2016р., зокрема п. 33. І взагалі цивільно-правовий договір на сього є досить ризикованим способом оформлення відносин з огляду на активність Державної служби України з питань праці.

 

У випадку ж працевлаштування лікаря на роботу до комунального чи державного закладу охорони здоров’я на підставі угоди про підготовку фахівців із вищою освітою або про відпрацювання не менше трьох років у сільській місцевості або селищах міського типу відповідно до Закону України «Про вищу освіту» та наказу МОЗ України № 367 від 25.12.97р.,  то з точки зору трудового законодавства порядок оформлення працівника нічим не відрізняється від загального. Щодо таких угод варто зауважити, відповідно до Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, примусова праця заборонена. Тому лікарі не можуть бути примушені силоміць відпрацьовувати три роки. З іншого боку, якщо лікар відмовиться відпрацьовувати, то це буде порушенням договору і призведе до стягнення з нього збитків у розмірі витрат на його навчання. При цьому жодних штрафів у таких угодах не передбачено. Не передбачено й інфляційних нарахувань. Судова практика також йде шляхом стягнення саме фактично сплачених замовником коштів на здобуття освіти студентом. Таким чином такі угоди стають, де-факто, безвідсотковою позикою для отримання вищої освіти.

 

Робочий час і додаткові відпустки

Відповідно до ст. 50 КЗпП України, нормальна тривалість робочого часу працівників складає 40 годин на тиждень з розрахунку 8 годин на день.

Однак, відповідно до ст. 51 КЗпП України, для лікарів та осіб, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці встановлено скорочений робочий тиждень.

Так, постановою КМ України від 21 лютого 2001 р. № 163 затверджено Перелік виробництв,  цехів, професій і посад із шкідливими  умовами  праці,  робота  в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня. У цьому переліку є, зокрема, і лікарі. Але не всі, а лише певних відділень, які у своїй роботі зтикаються зі шкідливими факторами. Для лікарів, передбачених цією постановою, норма тривалості робочого тижня складає 36 годин. Але застосування цієї постанови здійснюється лише на підставі атестації робочих місць.А норми тривалості робочого часу тих медичних працівників, діяльність яких не пов’язана зі шкідливими умовами праці (на яких не поширюється попередня постанова), встановлюються наказом МОЗ України № 319 від 25.05.2006р. «Про затвердження норм робочого часу для працівників закладів та установ охорони здоров’я». Цей наказ поширюється на медичних працівників у закладах охорони здоров’я незалежно  від  відомчого підпорядкування та форм власності. Цим наказом встановлені норми тривалості робочого часу від 40 годин до 33 годин на тиждень для різних категорій працівників.Певний перелік професій і посад, для  яких застосовується ненормований робочий день, у тому чи іншому закладі охорони здоров’я встановлюється колективним договором. Час відпочинку медичних працівників регулюється загальними нормами про перерви, вихідні та святкові дні, відпустки. За загальним правилом основна щорічна відпустка працівників складає не менше 24 календарних днів за повний відпрацьований робочий рік. Варто звернути увагу, що деякі категорії медичних працівників, які за результатами атестації робочих місць визнані такими, що працюють у шкідливих або тяжких умовах, відповідно до постанови КМ України № 1290 від 17.11.1997р. мають право на додаткові відпустки. Розділом 17 цієї постанови встановлено максимально допустима тривалість додаткової відпустки для різних категорій медичних працівників, зазвичай від 4 до 11 календарних днів на рік. При цьому певний термін додаткової відпустки встановлюється колективним чи трудовим договором.

 

Колективний договір

Колективний договір, на відміну від інших галузей економіки, у медицині зустрічається досить часто. Окрім встановлення скороченої тривалості робочого часу, додаткових відпусток, графіку роботи, системи оплати праці, умов преміювання, умов видачі службового та спеціального одягу, у ньому можуть бути закріплені інші додаткові соціальні бонуси для працівників. Дуже часто додатками до колективного договору є правила внутрішнього трудового розпорядку. В цілому колективний договір закріплює соціальну турботу роботодавця, створює більш сприятливі умови праці і сприяє залученню кращих фахівців.Крім того, закріплення певних обов’язків у колективному договорі у деяких випадках звільняє роботодавця від обов’язку утримання податку з доходів фізичних осіб. Наприклад, у випадку передбачення видачі персоналу службового одягу, у податкової не буде підстав визнавати його додатковим благом.Однак у медицині колективний договір надає ще один бонус, якого не матимуть інші галузі. У випадку проходження акредитації закладу охорони здоров’я відповідно до постанови КМ України від 15 липня 1997 р. № 765 наявність такого договору разом з правилами внутрішнього трудового розпорядку надає додаткових шість балів під час оцінки закладу.

Обмеження і відповідальність

Відповідно до ст. 78-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», медичні працівники мають певні неочевидні обмеження під час своєї діяльності, зокрема вони не мають права:

1) одержувати від виробників та/або продавців лікарських засобів, медичних виробів неправомірну вигоду та/або зразки лікарських засобів, медичних виробів для використання у професійній діяльності (крім випадків, пов’язаних з проведенням відповідно до договорів клінічних досліджень лікарських засобів або клінічних випробувань виробів медичного призначення);

2) рекламувати лікарські засоби чи медичні вироби, у тому числі виписувати лікарські засоби на бланках, що містять інформацію рекламного характеру, та зазначати виробників лікарських засобів (торговельних марок).

Крім того, через специфіку роботи, медичні працівники несуть кримінальну відповідальність у певних випадках. Так у розділі ІІ Кримінального кодексу України є низка «медичних» статей. Найвідомішими з них є ст. 139 «Ненадання допомоги хворому медичним працівником» і ст. 140 «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником».

 

Необхідне вдосконалення

Я бачимо, трудове законодавство досить детально регулює професійний статус медичного працівника. Однак сучасні тенденції розвитку медицини значно випередили застаріле законодавство, що породжує низку не вирішених проблем.

Наприклад, дозволивши за певних умов інтернам проходити практику у приватних закладах охорони здоров’я, держава так і не врегулювала їх правовий статус: чи вважатимуться вони працівниками такого закладу, або будуть просто студентами, що проходять безоплатну практику, — питання відкрите.

Дуже часто у представників медичного бізнесу виникає бажання розвивати професійні якості персоналу, направляти та оплачувати участь у курсах, форумах та конференціях (в т.ч. за кордоном) за умови відпрацювання працівником певного періоду. Однак на сьогодні таке відпрацювання юридично не можливе, хоча роботодавець і зобов’язаний підвищувати кваліфікаційний рівень персоналу.

Актуальним питанням є відповідальність закладу перед пацієнтом та відшкодування йому шкоди, коли лікар, з вини якого медична допомога надана не якісно, звільнився. Іноді приватні клініки намагаються побудувати роботу з пацієнтом таким чином, щоб недоліки медичної допомоги усував той самий лікар, який їх допустив. Крім того, такий працівник може нести матеріальну відповідальність, якщо закладу доведеться виплатити пацієнту компенсацію. Однак ці механізми не зможуть працювати, якщо такий медичний працівник попередньо звільниться, уникнувши відповідальності.

Як бачимо, розвиток медичної галузі породжує нові правові проблеми у відносинах клініка-лікар, які консервативна юридична наука не встигає вирішувати, а тому правове регулювання трудових відносин у медицині ще потребує вдосконалення.

Автор: Дмитрий Оносовский

Уважаемые читатели! Публикации на этом сайте носят информационный, справочный или рекомендательный характер, и отражают точку зрения и мнение авторов. Материал, содержащийся в статьях / комментариях / публикациях, является актуальным на момент создания и публикации, но мы не гарантируем, что правила, рекомендации, процедуры и законодательство, использованные и описанные в материале, актуальны на момент, когда вы ознакомились с ними. Авторы не несут ответственности за последствия применения содержания статей / комментариев / публикации без заключения договора об оказании услуг. Для получения консультации по вашему вопросу напишите нам на info@de-jure.ua, и с вами свяжется юрист.